Консультація для батьків та педагогів

"Фрази, які дитині потрібно говорити щодня"

       Підтримати дитину можна не тільки словами “молодець”, “добре” або “гарно зробив”. Повірте, таких слів значно більше і якщо ви говоритимете їх дитині щодня – вони допоможуть малюку відчути, що ви його любите, розумієте та підтримуєте.

         Пропоную ознайомитися з хорошими прикладами позитивних фраз, які дозволять дитині не тільки добре себе почувати, але і стануть фундаментом для позитивного настрою в майбутньому і зроблять з неї позитивну людину в зрілому віці.

 30 ПОЗИТИВНИХ ФРАЗ, ЯКІ ЩОДЕННО ПОТРІБНО ГОВОРИТИ ДИТИНІ

 Я вдячна за те, що ти у мене є.

Ти – моя гордість.

Ти говориш правильні слова!

У тебе чудові ідеї.

Я щаслива, що я – твоя мама.

Твоя думка має значення.

Ми тебе любимо.

Я вірю в тебе.

Я вірю тобі.

Я знаю, що ти дуже стараєшся.

Я приймаю тебе таким, який ти є.

Ти мав(ла) рацію.

Ти робиш мене щасливою.

Ти дуже креативний(на)!

Мені з тобою весело.

Не бійся бути собою.

Ти дуже цікавий(ва)!

Розкажи мені цю історію, мені дуже цікаво.

Твоїм друзям пощастило, що ти у них є.

З тобою завжди весело і цікаво.

Я довіряю тобі.

Ти чудова людина!

Спасибі тобі за те, що ти такий(ка).

Я ціную тебе.

Я вибачаю тебе.

Ти чудово виглядаєш!

Це був сміливий вчинок.

Ми всі робимо помилки.

Якщо не вийшло сьогодні, обов’язково вийде завтра.

Я люблю тебе!

Останню фразу говоріть якомога частіше.

«Сім’я – простір без насильства»

Ми живемо в світі, однією з характерних оз­нак якого є насильство. Нині Україна потерпає від жорсткої економічної кризи, перехідний пе­ріод якої характеризується зростанням злочин­ності. На такому фоні актуальною є проблема насильства в сім’ї. За даними Центру соціоло­гічних досліджень при НАН України близько 70 % жінок потерпають від різних форм прини­ження і знущання в родині. Це відображається на дітях, які або безпосередньо самі страждають від насильства, або переймають «соціальну ес­тафету» насильницьких дій. За даним соціо­логічного дослідження «Насилля серед дітей та підлітків», встановлено, що витоки жорсто­кості та насильства частіше за все треба шукати в сім’ї. Так, близько 60 % батьків систематично так чи так виявляють агресивне ставлення до своїх дітей, у 17 % таких батьків агресивність характеризується особливою грубістю. Таким чином, домашнє насильство вже стало національ­ною ганьбою. Поняття «сім’я» у нас звичайно асоціюється з безпекою і захистом, із місцем, де можна знайти відпочинок і порозуміння. Проте дедалі частіше дізнаємося про існування сімей, у яких люди живуть ніби «в зоні військових дій». І страждають від цього слабкі, незахищені. Перш за все — діти.

Що ж ми розуміємо під словами «домашнє на­сильство»? Яке значення вкладаємо в цей термін? У психологічній літера­турі домашнє насильс­тво — це:

• дія або без­діяльність одного з членів сім’ї, спрямована проти інших членів сім’ї;

• використання переваги сили чи вла­ди, яка позбавляє членів родини особистих прав і свобод, і стає загро­зою для їхнього життя і здоров’я (фізичного та психічного).

Як бачимо, це визначення охоплює 4 харак­терні ознаки насильства:

1) умисна дія;

2) порушення прав і свобод;

3) перевага однієї людини над іншими;

4) шкода.

Насильство є таким порушенням прав і сво­бод людини, яке унеможливлює її самозахист.

Фізичне (тілесне) покарання як спосіб кон­тролю за поведінкою різко полегшує відчуття провини (покарали — значить зняли відпові­дальність, спрацював механізм, який дозво­лив уникнути провини). Без почуття провини (в розумних межах, а не такої, яка постійно пригнічує) неможливе формуванння здорової самосвідомості. Людина ж може контролювати свою поведінку тільки завдяки власній самосві­домості. Якщо ви умисно заважали формуванню у вашої дитини нормальної самосвідомості, будуйте і надалі ваші відносини на каральній основі. Покарання — це моральний замах на здоров’я: фізичне і психічне. Покарання не повинно «витісняти» любов. Покараний — ви­бачений. Інцидент вичерпано — сторінку пе­регорнуто. Наче нічого й не трапилось. Про старі гріхи ані слова, не заважайте починати спочатку! Хоч би що трапилось, хоч би якою була провина, покарання не повинно сприй­матися дитиною як перевага вашої сили над її слабкістю, як приниження. Дитина повинна боятися не покарання, а того, що вона може прикро вразити вас.

Агресивність — це не тільки заподіяння шко­ди, це впевненість у своєму праві вирішувати все за інших, маніпулювати. Використовуючи різні засоби тиску на дітей, батьки заоохочують їхню надмірну залежність від них, ставляться як до власності, а не до людини, яка має право рости і ставати незалежною, впевненою, бути собою. Таким чином, батьківське почуття власності — поганий порадник у вихованні, воно розвиває в дітях надмірну компромісність, залежність, надмірне підпорядкування дорослим, низький опір зовнішньому тискові. Наслідки такого ви­ховання: брак впевненості в собі, деформація ставлення до себе, приниження себе, низька самооцінка. Що більше насильства в дитинстві, то більша імовірність впасти в залежність у до­рослому віці.

Особистість дитини часто оцінюється з точки зору її покірності. Дуже помиляються батьки, які вважають, що основою правильних стосунків з дітьми є слухняність у найгіршому розумінні цього слова: без зайвих розмов робити тільки так, як кажуть батьки. Такі батьки нехтують по­чуттями і думками дитини, вважають, що вона не має права на власну думку, вчинок, а значить, не визнають її особистістю, окремою від них самих. Вчать не мати своєї позиції і відстоювати її, а підкорятися, пасувати перед авторитета­ми. Сліпа слухняність призводить до того, що дитина стає безініціативною, пасивною, несамостійною, безвільною, безпомічною, не вміє брати на себе відповідальність, може легко підпадати під вплив, стати виконавцем чужої волі, легкою здобиччю сильних і влад­них людей.

Не слід покладатися у вихованні тільки на силу, інакше ви привчаєте дітей зважати тільки на силу (хто сильніший, той і пра­вий). Не треба «сильнодіючих ліків» (кри­ків, погроз, покарань) у простих ситуаціях, прибережіть їх на крайні випадки, інакше ви скоро вичерпаєте себе, а ліки перестануть діяти. Система залякування дітей, що побу­тує в деяких родинах, призводить до неправ­дивості та нещирості — особливого способу самозбереження. Тяжкі переживання нищать атмосферу рівноправності, вкрай негативно позначаються на формуванні таланту осо­бистості, спричиняють психастенічні реак­ції, імпульсивні дії та афекти. Батьки часто звертаються до силових методів виховання, тому що, на їхню думку, вони менш витратні і більш результативні. Так, короткочасний результат буде. Але це не свідома поведінка, а поведінка, яка постійно потребує вашого (зовнішнього) контролю. Внутрішній контроль (свідома само­регуляція) таким чином не формується: дитина намагається поводитися краще не тому, що вона усвідомлює необхідність приймати певні норми і відповідати їм, а тому, що боїться покарання, а, значить, вчиться хитрувати, пристосовуватися. Це шлях деформацій характеру, завдавання шко­ди особистості, а не розвитку її. Працювати ж, перш за все, над собою, над подоланням набутих стереотипів, над розвитком власної поведінки вчитись конструктивних форм подолання конфліктів, ефективній взаємодії з власною дитиною — це шлях значно складні­ший, він потребує постійних душевних витрат, але дієвіший і ефективніший. Це робота на пер­спективу — формування здорової особистості.

Тілесні покарання роблять дитину не госпо­дарем свого тіла і своєї психіки, а її рабом, вони нав’язують їй досвід поразки, прищеплюють безпорадність, безпомічність, призводять до деградації, приниження гідності дитини, оз­доблюють її. Надто бурхливі прояви обурення, безконтрольні вибухи гніву, люті, оскаженіння з боку батьків розпалюють погані нахили дітей, привчають їх до нестриманості, злості, безко­нтрольних вибухів емоцій. Батькам слід усві­домити, що на негативних емоціях позитивну особистість ще ніхто не виховував.

Пригнічення особистості дитини може закін­читись великим вибухом, зробить її агресивною, призведе до відкритого протесту.

Агресивність завжди породжує іншу агресивність, яка може бути спрямована на тих же батьків, на ровесни­ків або на самого себе (аутоагресивність аж до спроб самогубства).

Жорстоке ставлення до дітей — це крайній ступінь невиправданої перестановки ролей, коли батьки помилково вважають, що мають право на те, щоб діти емоційно підтримували їх, задовольняли їхні емоційні потреби, коли намагаються вирішувати свої емоційні проблеми за рахунок дітей, «зриваються» на них. Якщо нав’язати дитині цю ненормальну роль, вона не буде розвиватись як слід. Коли наші власні емоційні ресурси вичерпуються, щоб уникну­ти психічного виснаження, треба намагатися якнайшвидше відновити свої сили (молитва, медитація, спілкування з природою, з друзями, нові інтереси), взяти «тайм-аут» у конфлікті з дитиною і, в першу чергу, заспокоїтися самому.

Отже, будь-яке насильство — це завжди психічна травма, яка деформує особистість, перешкоджає нормальному психічному розвиткові дитини, руйнує її психічне здоров’я. Батьки ма­ють усвідомити, що найважливіша умова успішного виховання — становлення правильних стосунків з дітьми. Для того, щоб досягти взаєморозуміння з ними, треба усвідомити, що основа спілкування в сім’ї — доброзичливість, довірчі відносини.

«Людина формується все життя: змінює по­гляди, звички, принципи, і тільки дитинство залишається незмінною константою на весь наш шлях, і кожен несе в собі власну долю як хрест або яскравий веселий ліхтарик.»

Для тих, хто кричить про необхідність «твер­дої руки», я хочу розповісти історію, яку почула від однієї літньої жінки. Коли вона була молодою мамою, люди вірили, що без різки гарної людини не виховаєш, — тобто сама вона в це не вірила, але одного разу її маленький син провинився, і їй здалося, що він уперше в житті заслуговує того, щоб його добряче відшмагали. Вона наказала йому піти і самому зірвати різку. Хлопчик пішов і довго не повертався. Нарешті він повернувся весь у сльозах і сказав: «Різки я не знайшов, але ось тобі камінь, який ти можеш у мене кинути». Тут мати теж розплакалась, тому що раптом по­бачила все очима дитини. Дитина, мабуть, роз­мірковувала: «Мама хоче зробити мені боляче, для цього і камінь підійде…»

Потім вона поклала камінь на кухонну по­личку, де він і залишився лежати як вічне нага­дування про обіцянку, яку вона дала собі у той момент — жодного насилля!..

Непогано було б нам усім покласти на кухон­ну полицю невеличкий камінець як нагадування дітям і самим собі — жодного насилля!..»

Дорослому інколи важко порозумітися з дітьми саме тому, що вони існують у різних системах цінностей, значень, настроїв. Дитина — це не просто інша людина, це — зовсім інший пси­хологічний простір, якісно відмінне світосприй­няття. Отже, шановні батьки, пам’ятайте про це! І останнє, про що не слід забувати: здоров’я дітей — у наших руках. То ж частіше покладай­теся на свою любов та інтуїцію, не вирішуйте власні проблеми коштом здоров’я своїх дітей, бо сім’я є основною точкою опори дитини.    © Соціальний педагог Самсонова Ю.М.

27.11.2023р.